Saturday, November 30, 2013

Січгарт - До зброї

Козацький треш: вставай, Україно! 

Якось листаючи музичні ресурси рунету, я наткнувся на український гурт Січгарт, який віднесли до жанру thrash metal. Попри всю мою байдужість до відчизняної сцени (не знаю навіть звідки це) і трохи гохололу любов до трешу, я таки вирішив послухати їхній дебют До зброї. Альбом починається двохвилинним інтро, що дає зрозуміти позицію Січгарту і тематику альбому: патріотизм і заклик до пробудження. Це козацький треш!

Другий трек "Вершник" неочікувано починається трохи нерівною синкопованою мелодією, накладеною на перебір на другій перегруженій гітарі, але потім пісня набирає обертів і разом з трешевими барабанами гітаристи досить завзято стелять рифф за риффом до кінця пісні. Ніби-то нічого особливого, але місцями чіпляє. В такому режимі, по суті, пробігає весь альбом: багато екстемальної барабанної техніки на межі з death thrash, швидкі брутальні риффи, блискавичні соло. Тобто це ніби-то ті самі відпрацьовані трешеві прийоми Slayer, Kreator чи Vio-lence, хоча Сігарт все ж більше нагадають сучасні трешеві команди, Warbringer, наприклад ("Шлях крізь пекло" дуже нагадує перший альбом цих американців), чи Lich King, які винесли класичний треш на ще вищий рівень екстремальності. Тим не менше, у Січгарту є свій характер, і майже в кожній пісні є що оцінити. Наприклад, на "Кривому бруді" дуже класний заспів, на "Мороку'33" пісня переходить на качевий брідж, під час якого ще й дуже майстерно вставлені соляки прямо під час вокальної партії. Непоганий брейкдаун можна почути на пісні "До зброї", де хлопці поскладово викрикують назву своєї групи: "Січ! Гарт!" Короче, на їхній концерт я б пішов - було б весело, особливо якби ще й зіграли свою версію української народної пісні "Підманула". Насправді, один з найкращих треків на альбомі: такий класичний трешевий номер, під який так і хочеться потрясти головою, але ще й вставили крутий брейкдаун.

Тим не менше Січгарту є над чим працювати: над переходами, наприклад. На "Мороку'33" спокійнішій частині передує трохи дивнувата тиша: звучить, як початок нової пісні. Перехід на завершальну частину "До зброї" також не дуже гармонічно зроблений. Крім цього, трохи затягнули з кінцівкою, хоч і звучить вона потужно. Також, звичайно, потрібно хлопцям працювати над оригінальністю. Багато пісень звучать одноманітно, особливо на другій частині альбому, і хоч альбом триває без чогось 43 хвилини, місцями хочеться якогось розвитку чи зміни теми. 

Треш, по суті, вже дав світу найкращі роботи, але деякі сучасні групи все таки змогли щось нове придумати. Це я кажу, насамперед, про Vektor та їхній дебют Black Future. Завжди можна експериментувати, і я б це радив. Ще в 90-ті, наприклад, були такі самородки, як Wrathchild America, які на ніби-то трешевому альбомі грали і свінг і джаз. Ну, і я не кажу вже про Coroner чи Anacrusis. Натхнення є де брати.

І все ж, До зброї - це дебютний альбом, і як для дебюту, це дуже гідна робота, при чому абсолютно світового рівня. Січгарт дуже непогано звучать і могли б скласти компанію на європейському турне, наприклад, тим же Havok чи Warbringer. Бажаю Січгарту натхнення, творчих успіхів і заслуженого визнання метал-спільнотою.

В хорошій якості альбом можна скачати на рутрекері (запостили самі хлопці з Січгарту).

Wednesday, November 27, 2013

Океан Ельзи - Модель

Еталон українського року

Модель - один з тих альбомів, які записані, щоб заполонити розум і серце, кожним своїм звуком заповнити слух і думки. Така от у нього атмосфера всеохоплююча. Як неуважно ви б його не слухали, він все рівно намагатиметься затопити вас, тому краще всього цей альбом слухати в навушниках у темній кімнаті - просто віддатися йому.

У 2000 році до Океану Ельзи приєднався Дмитро Шуров, і таким чином клавіші стали повноцінною частиною пісень, записаних на новому альбомі. На Моделі і дійсно змінився звук. Стало більше атмосферності завдяки електронним ефектам ("Друг ч.2", "Вставай", "Вулиця"), але також і трохи більше басу в міксі, а гітари стали місцями ще важчими ніж на попередньому Янанебібув. З'явилася певна психоделічність, навіть елементи індастріалу. Загалом Модель досить серйозно відшліфована платівка: все звучить просто надзвичайно чітко і зализано. Не знаю, чи надто сильно, чи якраз добре, але Модель для мене - другий альбом з золотої трійки Океанів і безсумнівно один з найкращих альбомів українського року (це вам каже людина, яка взагалі нічого в українській рок-музиці не тямить, але це факт :)).

Мені насправді трохи жаль, що не знаю український рок ліпше, тому що слухаючи Модель, час від часу так і хочеться сказати "безпрецедентно" і "унікально". Це я, наприклад про "Друга", друга частина якого просто магія якась. Тут потрібно віддати належне зведенню, насамперед ефекту відлуння на вокалі. А як можна спокійно слухали "Isn't it сон"? Цікаве поєднання англійських слів у текст пісні, шарм, неймовірна динаміка, важчущі гітари і розкріпачений вокал. А потім ця атака продовжується на "Коко Шанель", де Гудімов просто розриває перегруженою гітарою на приспіві, а Вакарчук своїм хрипким голосом тільки додає масла в вогонь, викрикуючи слова з глибини своїх ніби-то дірявих легень. Знову таки повинен відзначити різноманітні ефекти, які підкреслюють той чи інший аспект пісні, а також аранжування, яке надає пісні такої насиченості.

Модель - це також саме той альбом, який подарував шанувальникам ліричну та палку "Квітку", а також "Вставай", пісню, що стала "лицем" реклами Пепсі, а потім і зіграла свою роль під час "помаранчевої революції". "911" також багато крутили по радіо. Одним словом Модель мала і неймовірну творчу складову і комерційний успіх. Такі альбоми і називають класикою.

Платівку завершують дві трохи депресивні композиції, зовсім не схожі одна на одну: "Сьогодні" та "Вулиця". Перша - одна з балад ОЕ, але, як музикант, я тут хотів би тільки відмітити обривисті вставки акустичної гітари на куплеті, коли красиві клавіші-дзвіночки ведуть основну мелодію, а також подвійну акустику на приспіві і коротеньке соло вкінці: гарно і оригінально.

Ну і "Вулиця"... Ще коли я слухав цю пісню підлітком, вона вражала мене якось по-особливому. Детально проаналізувавши її складові і звучання зараз стає зрозуміло, що саме мене так вражало. По-перше, рівнем електронної атмосфери, викликаної пульсуючою ритм-секцією, вона перепльовує все на альбомі і взагалі виводить ОЕ на території, по яких до цього вони не ступали. По-друге, це перегружена до шуму електрогітара, яка часом з'являється для гармонії на задньому фоні, і абсолютно брутальні атмосферні барабани. Зверніть увагу на те, як в пісню, ніби батіг, вривається малий барабан. По-третє, це аранжування, ефекти на голосі та інструментах і АТМОСФРЕРА, шалена, напружена, витримана до самого кінця пісні, де все ніби-то вибухає, - і залишається пустота та небуття.

На завершення хотів би сказати, що хоч геніальність і краса Моделі - це пам'ятник таланту Вакарчука (10 з 11 треків повністю написав він), але без відповідного зведення і програмування Сергія Товстолужського цей альбом би такої особливої аури не мав. Це, панове, шедевр звукозапису і зведення. Au revoir! До зустрічі у наступних випусках! :)

Thursday, August 29, 2013

Oddland - The Treachery of Senses

Кручу-верчу, запутать хочу... но не получается

Oddland - нова прогресивна група з Фінляндії. 2012 року вони виграли конкурс Suomi Metal Star, і в якості нагороди підписали контракт з лейблом Century Media. Їхній дебютний альбом The Treachery of Senses зміксував сам Ден Свано (це друга частина нагороди). Про цей альбом і хотів розповісти.

Сучасний прогресивний метал найвищого ґатунку - так би я описав цей альбом однією фразою. Тепер розкладу. Чому сучасний? Тому, що музика в певному смислі дуже технічна, поліритмічна і має легкі натяки зараз популярного djent-у. Залишок рецензії посвячу, чому ж альбом є найвищого ґатунку.
Я люблю збалансовані роботи, ті платівки, які не будуються повністю на якомусь одному елементі. Це взагалі характеризує мій музичний смак: який би то стиль не був, мені потрібна, як мінімум, ясна мелодика. Не дуже цікаво, наприклад, коли трешняк надто одноманітно опирається на брутальність чи швидкість. Хочеться, щоб у рамках якоїсь музичної концепції чи ідеї прослідковувалась хоч якась структура і гармонія (навіть коли в самій концепції лежить дисгармонія). Веду я до того, що коли включиш The Treachery of Senses, то в очі обов'язково кинеться "навернутість" музики: всі ці синкопи, місцями просто неймовірна "мульти-поліритмія" (це коли, наприклад, на приспівах "Still the Spirit Stays", ритм-гітара, барабани і бас грають одне, соло-гітари, друге, а вокаліст співає ніби-то щось зовсім своє), але... є як мінімум одне але. Всі ці навороти абсолютно зрозумілі, тобто від них ні скільки не болить голова і їх відносно легко переварити. Як в них так вийшло?

Ну, по-перше це не трешняк, а прогресивний метал, а ці суомські парубки видно писали пісні після фінської сауни, трошки заспокоївшись, тому в основному пісні граються в середньому темпі, будуються на певній мелодії і володіють певною психоделічно-заворожуючою атмосферою. Досягають вони цього, повторюючи свої технічні й обривисті гітарні партії, а також і завдяки тягуче зіграним, прямо постеленим на ритм-гітару, сольним секціям. Варто відмітити, що соло-гітари взагалі багато, і вона дуже збагачує пісні. Самі соляки зустрічаються нечасто, але ті, які з'являються, також заслуговують уваги. Велику роль грають насичені поліритмічні барабанні партії - їх дійсно цікаво слухати, особливо в поєднанні місцями дуже технічною ритм-гітарою. Належне потрібно віддати й емоційному вокалу-баритонові Сакарі Оянена, який володіє глибиною і силою, які нагадують самого Даніела Гілденлоу з Pain of Salvation. Часто саме вокальна лінія надає пісні гармонії і структури. Взагалі сама структура пісень не така складна, як ті складні ритмічні партії, які Oddland вдається в цю структуру вкласти, а навіть коли і розмір пісні складний, то мелодика і справжній кач робить її легкою. Це як пісня "Money" Pink Floyd: більшість пісні написана в 7/8, а всім вона подобається і слухається легко.

По-друге, альбом просто прекрасно записаний. Чути все: кожний удар по кожному барабану, обидві гітари, бас досить ясно прослуховується на спокійніших моментах, але губиться в важкості гітар. Звук, хоч і чистий, але не пере-шліфований, а навпаки дуже об'ємний, музика дихає, аж виривається з навушників. Тому тут треба просто аплодувати маестро Дену Свано.

Як висновок, можна сказати, що Oddland змогли успішно поєднати технічно вимогливий матеріал з мелодійною складовою і створили один з найкращих прогресивних альбомів 2012 року. Вони не переграли і не недограли, а як раз змогли показати свої навички, здивувати цікавістю пісень і навіть зуміли створити свій власний звук уже на дебютному альбомі. Рекомендую The Treachery of Senses усім любителям жанру, а також усім тим, хто любить музику з невеличкими "наворотами". І взагалі це кращий дебютний альбом 2012 року.

Wednesday, August 21, 2013

Океан Ельзи - Янанебібув

Яна, небі був?

Многоуважаемые меломаны, писать сегодня буду об Океане Эльзы, а писать о них на русском, владея украинским, - это просто неправильно, поэтому...

Вельмишановне панство, сьогоднішній запис посвячую групі, яка в моєму серці займає особливе місце. Особливе не тільки тому, що слухаю їх ще з підліткового віку, чи тому, що в українському році нічого кращого не чув, але й (об'єктивно) тому, що три їхні альбоми (Янанебібув, Модель і Суперсиметрія) - це просто класика, і не тільки українського року, а й світового, а цього року вони взагалі шедевр випустили! І це тоді, коли я від Океану вже нічого не чекав, але про Землю я напишу в іншому записі. А зараз річ піде про їхній перший класичний, але другий по хронології, альбом - Янанебібув, який вийшов у 2000 році.

Взагалі про ті альбоми, які так сильно любиш, важко говорити об'єктивно, важко аналізувати, але я спробую, тому що заслуханий цей альбом, як кажуть, до дірок. Взагалі, це набагато зріліша робота, ніж їхній дебютний Там, де нас нема: композиції, аранжування, якість запису на голову вищі. Янанебібув дуже різноманітний і різнобарвний: кожна пісня особлива, хоч і легко можна узагальнити, що в основі, як і досі, лежить поєднання (чи навіть уміле переплетення) ритм- і соло-гітари, все ще багато акустики і легкого драйву. Клавішник Дмитро Шуров на цьому альбомі ще не грав, тому піаніно з'являється нечасто і грає допоміжну роль. Що стосується аранжування, з'являються скрипки, духові інструменти, "атмосферний" бек-вокал, ефекти на гітарах і голосі; треки ніби-то мають більше музичних шарів, хоча такої насиченості, як на Моделі немає. Звук став супер-професіональним: все дуже чисто записано, гітари часто розкидаються в різні вуха для ясності, добре чути бас.

Тепер до пісень: тут все просто шикарно. Яку пісню не візьми, знайдеться, що оцінити. Перший трек "Янанебібув" просто зачаровує серпантиновими гітарними мелодіями і барабанами, а Вакарчук ще й так "заааааливає клей мої думки"... "Кавачай" дуже цікаво поєднує спокійне інтро з "телефонним" ефектом на гітарі і вокалі з одним з найважчих кусків, які Океан Ельзи за свою кар'єру написали, на приспіві. Вакарчук тут теж не відстає, хрипло покрикуючи під кінець пісні. На "Африці", замість приспіву, хлопці просто драйвово зіграли пару акордів на акустиці, а Слава просто проспівав "Там-тарам-тарам-тарам-тай" - і все, а як ефектно... Згадаю "Фіалки", тому що вони як раз претендент на найважчу пісню Океану Ельзи. Позмагатися може "Коко Шанель" з наступного альбому Модель, але тільки за рахунок приспіву. Хоча "Коли тебе нема", мабуть, таки заслуговує більше уваги у цьому контексті через свою істинно тяжку атмосферу саме на протязі всієї пісні: починаючи ритм-гітарою, масивними барабанами на вступі, соло-гітарою з wah-ефектом і закінчуючи хриплою відчайдушною подачею вокалу і депресивними словами. Альбом завершує мінімалістський "Етюд", який починається з простої сумної гітарної мелодії і вокалу, потім інкорпорує соло-бас (бас дійсно в основному виконує роль соло-інструменту), і тільки потім маршеві, але якимось ніжно зіграні, барабанні партії, пісня набирає обертів і раптом обри...

Saturday, August 17, 2013

Эпидемия - Эльфийская Рукопись

Магия и меч

Блин, я же вам не рассказывал о Эльфийской Рукописи! Это был проект русской группы Эпидемия, точнее говоря, они пригласили много "корифеев" русского металла и сделали метал-оперу. Купил этот диск мой брат Макс, наверное, тогда, когда альбом и вышел - в 2004 году. Это пост посвящен ему - именно он мне когда-то включил Арию и Металлику, и с них началось мое увлечение музыкой и, в последствии, игрой на гитаре. \m/

Я не слушал  Эльфийскую Рукопись уже лет пять, и вот опять послушал, и чего собственно? Перед отъездом в Москву я остался сам дома - было пару часов перед отъездом. Думал, чего же такого послушать, чтобы зарядиться перед новым проектом, и вот вспомнил, что есть такое творение, и включил - и заструился power metal с моих колонок.

Когда слушаешь что-то через несколько лет всегда по-другому воспринимаешь, но в любом случае сие творение мне как нравилось от первой до последней секунды, так и нравится, как оказалось, и большинство деталей я слышал во время предыдущих прослушиваний.

Ну, что сказать? Альбом - просто красота: первый инструментальный трэк сразу погружает в какую-то сказочно-магическую атмосферу. В то время, когда я впервые слушал Эльфийскую Рукопись я еще увлекался "Властелином Колец" и Diablo 2, поэтому упоминание эльфов, магии, рунных мечей, жезлов и тому подобного зажигало во мне детский интерес. Следовательно, повествование о путешествии двух друзей - мага и воина (Дезмонда и Торвальда) -, пытающихся спасти эльфийскую страну от нашествия демонов с другого мира через портал, который откроется, когда на "талисман прольется эльфийская кровь", не могло не вызывать восторг у моего тогда активного юношеского воображения.

И всё это в основном спето высокими чистыми уверенными мужскими вокалами и сыграно на перегруженных гитарах с настоящим металлическим драйвом, жирными риффами, соляками и симфоническими элементами -  грандиозно и не наиграно. Радует то, что не убили альбом чрезмерной отшлифовкой и бесконечными слоями аранжировок. Всякие духовые и струнные появляются, но не просто автоматически обыгрывая гитарные партии, а в основном в качестве вступления, как в "Золотых драконах" или в начале "Крови эльфов", кстати очень красивые и интересные. Металл остался металлом - музыку на альбоме всё-таки делает "классический" набор инструментов: гитара, бас и барабаны, поэтому тяжести хоть отбавляй.

Конечно, присутствует и темная сторона: полу-гроулы главного "злого дядьки" Деймоса и настоящие крики дракона Ская, очень искусно спеты Дмитрием Борисенковым из Черного Обелиска и Кириллом Немоляевым из Бони Нем

Без любви тоже не обошлось: Дезмонду предстоит спасти Алатиэль от Деймоса, и она периодически фигурирует на альбоме своим чистым, прямо девственно эльфийским вокалом. А где любовь, там и романсы: в "Романсе о слезе" Дезмонд воспевает свои чувства, тоску по любимой и "бросает вызов небесам за то, что пролилась слеза". В общем, как я всегда считал, свои чувства настолько красиво и страстно через песню могут передать только мужчины.

Но больше всего меня поражает как естественно тексты песен передают повествование: как будто написанная ранее проза просто легла на написанную музыку - как книжку читаешь.

Добавить нечего: браво Юрию Мелисову (гитара, Эпидемия) за написание сценария, текстов и большинство музыки. Браво Эпидемии и участникам других групп за исполнение такого амбициозного проекта! Пересказывать повествование дальше не буду - слушайте сами. Музыка того стоит: мне кажется понравится всем.

Saturday, May 25, 2013

Änglagård - Viljans Öga

Цепануло

Давненько меня ничего так не цепляло, именно цепляло: когда прослушиваешь один альбом, и появляется какая-то связь с этими музыкантами. И хочется найти первый, второй альбом и убедиться, что это "оно": еще одна группа, которую понимаешь, которая делает музыку, которая особым образом откликается в душе. Подобное у меня было только раз, с группой Coroner. Я слушал их Mental Vortex раньше, но что-то в какой-то момент кликнуло, потом послушал их первый альбом: первая песня, первый рифф - и я понял, что именно так я вижу треш.

Вот что-то подобное, я чувствую (но пока на 100% не уверен), у меня случилось со шведской прог рок группой Anglagard. Открыл я их благодаря прог архивам, где их новый альбом был №1 в ТОП - 2012. Как-то разок послушал, но особо не понял тогда, а вот вчера я прозрел просто, хотя сейчас на третьем прослушивании я еще больше прозреваю.

Мне безумно нравится звук: всё настолько четко и чистенько сделано, а этот бас такой жирный и ясный, чувствуется аж как струны колеблются, но вот чем я больше всего восхищаюсь, так это баранами. Маттиас Олссон очень смачно барабанит и в то же время технично и с наворотами, но без лишнего - с душою, со вкусом, и даже по-джазовому. Ну, и, конечно, должен упомянуть идеальный звук малого барабана. Такое я разве, что у Opeth слышал. В общем, бас вместе с барабанами создают насыщенную, "густую", местами психоделичную атмосферу.

Присутствуют также гитара, (любимый инструмент прог рокеров) флейта, саксофон, ну и конечно же, пианино. На духовых инструментах, между прочим, женщина играет. Играют также гости на виолончели и разнообразных духовых. С 1994 года Viljans Öga - первый альбом этих замечательных шведов.

Что же они, собственно, играют? Их относят к симфо-прогу, арт-року или авангарду, и в общем всем этим жанрам они соответствуют (если Pink Floyd к арт-року относить). Меня привлекает, кроме, конечно, их связности и мелодичности, именно авангардная сторона. Они вообще напоминают мне Frogg Café. Они умеют спокойно и долго подводить к главной теме песни, а потом опять отступать в спокойные атмосферные пассажи, а потом напасть на слушателя сумасшедшым (или маниакальным) гитарным риффом параллельно с флейтой, сложно-ритмичным басом и барабанами... а потом опять обыгрывать красивые мечтательные мелодии. Чувствуется ранний King Crimson, с которым я, должен признаться, пока слабо знаком (но даже мне чувствуется), и Yes, но, вообще, если верить тем же прог архивам, то группа и создавалась, чтобы возродить звук этих двух классических проговых команд и им подобных.

Если любите красивую, но местами, "ненормальную" музыку, то вам сюда, и стоит послушать первых два альбома тоже думаю.

Saturday, March 23, 2013

Storm Corrosion - Storm Corrosion

Экспериментальный баланс

Многоуважаемые Микаел Акерфельдт и Стивен Вилсон наконец-то предались процессу общего творения музыки и выпустили альбом под названием Storm Corrosion. Музыканты предупреждали, что не стоит ожидать ничего похожего на творчество их главных музыкальных проектов, и, по большому счету, не соврали. Storm Corrosion действительно не похож ни на Porcupine Tree, ни на Opeth, хотя знакомый с творчеством Opeth слушатель услышит схожести в стилистике акустических партий и соло. А так у этих знаменитых рокеров действительно получилась довольно уникальная работа, не только для них, но и для современной музыки в целом. Это трудно назвать роком и тем более металлом и вообще трудно классифицировать. Музыка эта напоминает где-то альбом Джона Зорна The Gnostic Preludes (больше ни с чем из творчества этого плодовитого джазмена я не знаком): очень такая атмосферная музыка, которую так и хочется назвать "эмбиентом".

Сначала может быть трудно "въехать" в это нестандартное творение (именно из-за его относительной простоты), но как только зацепишься за какие-то моменты (а их тут немало), то хочется заново прослушать этот альбом, что непременно приведет открытию последующих. Storm Corrosion открывается всё больше и больше с каждым прослушиванием, но поскольку сама работа довольно спокойна и не насыщена множеством слоев инструментов и бесконечными переходами, то "понять" альбом можно за 2-3 прослушивания.

Вилсон исполняет большинство вокала и берет на себя клавиши, которые в основном служат для создания атмосферы и динамики, в то время как Микаел формирует гитарную подоплеку альбома, опытно отыгрывая акустические переборы и простые, но эмоционально окрашенные соло, в общем, в лучших традициях мягкой стороны Opeth. Бас-гитара присутствует очень мягко, а с ударных - только легкая перкуссия: шейкеры, бонго. Только на песне "Hag" и "Ljudet Innan" можно услышать использование барабанной установки (в исполнении барабанщика Porcupine Tree). Также на альбоме много аранжировок с духовыми инструментами и струнными инструментами. На "Lock Howl" даже играет London Session Orchestra.

Не смотря на свой минимализм, на этот дебютном альбоме есть что послушать, но именно благодаря тому, что альбом состоит именно из песен - то есть это не какие-то несвязные куски бесконечно повторяющегося скучного "эмбиента". На Storm Corrosion много просто красивой музыки, а кроме этого хватает разных интересностей. Альбом этот не перенапрягает мозг; всё подается небольшими порциями, но также нельзя сказать, что какие-то куски затянуты - нет, всего как раз достаточно. Так что в итоге можно сказать, что опыт двух легендарных музыкантов сыграл им на руку, и у них получился очень сбалансированный, хоть и экспериментальный альбом.