Січгарт - До зброї

Козацький треш: вставай, Україно! 

Якось листаючи музичні ресурси рунету, я наткнувся на український гурт Січгарт, який віднесли до жанру thrash metal. Попри всю мою байдужість до відчизняної сцени (не знаю навіть звідки це) і трохи гохололу любов до трешу, я таки вирішив послухати їхній дебют До зброї. Альбом починається двохвилинним інтро, що дає зрозуміти позицію Січгарту і тематику альбому: патріотизм і заклик до пробудження. Це козацький треш!

Другий трек "Вершник" неочікувано починається трохи нерівною синкопованою мелодією, накладеною на перебір на другій перегруженій гітарі, але потім пісня набирає обертів і разом з трешевими барабанами гітаристи досить завзято стелять рифф за риффом до кінця пісні. Ніби-то нічого особливого, але місцями чіпляє. В такому режимі, по суті, пробігає весь альбом: багато екстемальної барабанної техніки на межі з death thrash, швидкі брутальні риффи, блискавичні соло. Тобто це ніби-то ті самі відпрацьовані трешеві прийоми Slayer, Kreator чи Vio-lence, хоча Сігарт все ж більше нагадають сучасні трешеві команди, Warbringer, наприклад ("Шлях крізь пекло" дуже нагадує перший альбом цих американців), чи Lich King, які винесли класичний треш на ще вищий рівень екстремальності. Тим не менше, у Січгарту є свій характер, і майже в кожній пісні є що оцінити. Наприклад, на "Кривому бруді" дуже класний заспів, на "Мороку'33" пісня переходить на качевий брідж, під час якого ще й дуже майстерно вставлені соляки прямо під час вокальної партії. Непоганий брейкдаун можна почути на пісні "До зброї", де хлопці поскладово викрикують назву своєї групи: "Січ! Гарт!" Короче, на їхній концерт я б пішов - було б весело, особливо якби ще й зіграли свою версію української народної пісні "Підманула". Насправді, один з найкращих треків на альбомі: такий класичний трешевий номер, під який так і хочеться потрясти головою, але ще й вставили крутий брейкдаун.

Тим не менше Січгарту є над чим працювати: над переходами, наприклад. На "Мороку'33" спокійнішій частині передує трохи дивнувата тиша: звучить, як початок нової пісні. Перехід на завершальну частину "До зброї" також не дуже гармонічно зроблений. Крім цього, трохи затягнули з кінцівкою, хоч і звучить вона потужно. Також, звичайно, потрібно хлопцям працювати над оригінальністю. Багато пісень звучать одноманітно, особливо на другій частині альбому, і хоч альбом триває без чогось 43 хвилини, місцями хочеться якогось розвитку чи зміни теми. 

Треш, по суті, вже дав світу найкращі роботи, але деякі сучасні групи все таки змогли щось нове придумати. Це я кажу, насамперед, про Vektor та їхній дебют Black Future. Завжди можна експериментувати, і я б це радив. Ще в 90-ті, наприклад, були такі самородки, як Wrathchild America, які на ніби-то трешевому альбомі грали і свінг і джаз. Ну, і я не кажу вже про Coroner чи Anacrusis. Натхнення є де брати.

І все ж, До зброї - це дебютний альбом, і як для дебюту, це дуже гідна робота, при чому абсолютно світового рівня. Січгарт дуже непогано звучать і могли б скласти компанію на європейському турне, наприклад, тим же Havok чи Warbringer. Бажаю Січгарту натхнення, творчих успіхів і заслуженого визнання метал-спільнотою.

В хорошій якості альбом можна скачати на рутрекері (запостили самі хлопці з Січгарту).

Oddland - The Treachery of Senses

Кручу-верчу, запутать хочу... но не получается

Oddland - нова прогресивна група з Фінляндії. 2012 року вони виграли конкурс Suomi Metal Star, і в якості нагороди підписали контракт з лейблом Century Media. Їхній дебютний альбом The Treachery of Senses зміксував сам Ден Свано (це друга частина нагороди). Про цей альбом і хотів розповісти.

Сучасний прогресивний метал найвищого ґатунку - так би я описав цей альбом однією фразою. Тепер розкладу. Чому сучасний? Тому, що музика в певному смислі дуже технічна, поліритмічна і має легкі натяки зараз популярного djent-у. Залишок рецензії посвячу, чому ж альбом є найвищого ґатунку.

Я люблю збалансовані роботи, ті платівки, які не будуються повністю на якомусь одному елементі. Це взагалі характеризує мій музичний смак: який би то стиль не був, мені потрібна, як мінімум, ясна мелодика. Не дуже цікаво, наприклад, коли трешняк надто одноманітно опирається на брутальність чи швидкість. Хочеться, щоб у рамках якоїсь музичної концепції чи ідеї прослідковувалась хоч якась структура і гармонія (навіть коли в самій концепції лежить дисгармонія). Веду я до того, що коли включиш The Treachery of Senses, то в очі обов'язково кинеться "навернутість" музики: всі ці синкопи, місцями просто неймовірна "мульти-поліритмія" (це коли, наприклад, на приспівах "Still the Spirit Stays", ритм-гітара, барабани і бас грають одне, соло-гітари, друге, а вокаліст співає ніби-то щось зовсім своє), але... є як мінімум одне але. Всі ці навороти абсолютно зрозумілі, тобто від них ні скільки не болить голова і їх відносно легко переварити. Як в них так вийшло?

Ну, по-перше це не трешняк, а прогресивний метал, а ці суомські парубки видно писали пісні після фінської сауни, трошки заспокоївшись, тому в основному пісні граються в середньому темпі, будуються на певній мелодії і володіють певною психоделічно-заворожуючою атмосферою. Досягають вони цього, повторюючи свої технічні й обривисті гітарні партії, а також і завдяки тягуче зіграним, прямо постеленим на ритм-гітару, сольним секціям. Варто відмітити, що соло-гітари взагалі багато, і вона дуже збагачує пісні. Самі соляки зустрічаються нечасто, але ті, які з'являються, також заслуговують уваги. Велику роль грають насичені поліритмічні барабанні партії - їх дійсно цікаво слухати, особливо в поєднанні місцями дуже технічною ритм-гітарою. Належне потрібно віддати й емоційному вокалу-баритонові Сакарі Оянена, який володіє глибиною і силою, які нагадують самого Даніела Гілденлоу з Pain of Salvation. Часто саме вокальна лінія надає пісні гармонії і структури. Взагалі сама структура пісень не така складна, як ті складні ритмічні партії, які Oddland вдається в цю структуру вкласти, а навіть коли і розмір пісні складний, то мелодика і справжній кач робить її легкою. Це як пісня "Money" Pink Floyd: більшість пісні написана в 7/8, а всім вона подобається і слухається легко.

По-друге, альбом просто прекрасно записаний. Чути все: кожний удар по кожному барабану, обидві гітари, бас досить ясно прослуховується на спокійніших моментах, але губиться в важкості гітар. Звук, хоч і чистий, але не пере-шліфований, а навпаки дуже об'ємний, музика дихає, аж виривається з навушників. Тому тут треба просто аплодувати маестро Дену Свано.

Як висновок, можна сказати, що Oddland змогли успішно поєднати технічно вимогливий матеріал з мелодійною складовою і створили один з найкращих прогресивних альбомів 2012 року. Вони не переграли і не недограли, а як раз змогли показати свої навички, здивувати цікавістю пісень і навіть зуміли створити свій власний звук уже на дебютному альбомі. Рекомендую The Treachery of Senses усім любителям жанру, а також усім тим, хто любить музику з невеличкими "наворотами". І взагалі це кращий дебютний альбом 2012 року.

Fluxious - Why so Serious?

Indeed

How many famous bands have come out of Switzerland? I think for most people, however knowledgeable, the answer's range would be limited by the number of fingers on (maybe) both hands. My aim with this post, therefore, is to try to get a great new Swiss band noticed, and this week my pick falls on Fluxious, an outstanding female-fronted ensemble with conspicuously eclectic approach to making fun music.

Why so Serious? is something you won't here every day. Fluxious seamlessly combine heavy distorted riffs with funky, jazzy, reggae grooves, avantgarde craziness and progressive technicalities, and manage to produce simply rocking unpretentious music with catchy soloing, guitar licks, and memorable vocal lines. The result here is something that will satisfy both those who look for something original and experimental and will not throw off those who simply want to enjoy the music and don't care for complexity.

This album is heavy and light at the same time, practically every second of it, partly because of the omnipresent audible bass, which compensates for the parts where the guitars are not heavy, partly because of the drumming, which is generally very easy-going. The vocals are clean but generally have a harsher edge to them, but capable of conveying a wide range of emotions.

In the end, Why so Serious? is an album to have fun to. One might have to get accustomed to the heavy, bass-dominated sound, but it should not take too long to discover all the great hooks that Fluxious discharge either through vocals (the chorus of "Voodoo Mood"), guitars (great hooks on pretty much every song) or bass (the slap bass on "Games'n'Trials" and the chorus on "Unfair to You"). They deliver on every front.

Make sure to check these cats out, who are for me one of the most enjoyable discoveries this year.

Children - Hard Times Hanging at the End of the World & Death Tribe

Remember to Stay Children

"Grown-ups never understand anything by themselves, and it is tiresome for children to be always and forever explaining things to them."

Antoine de Saint-Exupéry

"Let the little children come to me and do not hinder them, for to such belongs the kingdom of heaven."

Jesus Christ

 

Listen up, kids! This is some music you should listen to, at least those of you who can still remain children at heart (from time to time). Children offer us something truly different from what one might here in any metal scene these days. It is hard indeed to put into any particular genre. Who cares about style names though when a band is so good at rocking!

Children sound exactly like their name suggests, which is the main reason their single Death Tribe and debut Hard Times Hanging at the End of the World are so refreshing.

Now, what do I mean? I mean that this band does not seem to care what's going around them, whether anyone will "get" their music or how many copies of their CDs they will sell. That's what makes young bands and their debuts in general so great: their minds are not occupied by anything other than music at that time of their career; they just want to let people hear the fruits of their creativity. As Doc Godin said in his review: "the whole thing sounds like it's about to fall apart at any minute" but Children don't care - they keep playing and screaming their heads off: let everybody hear all the little flaws and inaccuracies! This is like eating an apple with a worm in it but no pesticide or wax touched its surface. Yes, give me some of that sun-filled, juicy fruit straight from the garden outside my window. 

Children's single and first full-length are the closest thing to the juvenile energy outburst of Metallica's Kill 'Em All. Yes, it does not have the maturity and grandeur of Master of Puppets, but that's the whole point: James Hetfield has never sounded as demented and, shall I say, matchless, like he did on Kill 'Em All thereafter. I don't know where Children will go with their next effort, but I just want to enjoy this unadulterated craziness coming straight from their hearts. OK, this review is getting long - time to describe the music... 

Hard Times... and Death Tribe have the spirit of thrash, the attitude of punk and the heart of stoner. This is riff-based music, and many songs are built upon a particular (drug-induced, intoxicating) guitar theme (check this out) that the song starts with (either with other instruments or not) and then builds and develops into other themes, an undeniably, it is the mighty guitar riff (remember Magnus?) that makes these two releases have unmistakably Children-nish character to them: by creating the aggression of thrash, the daredevilry of punk, and the psychedelia of stoner or, for that matter, the acoustic, melancholic beauty of the title track. Vocals and drumming amplify all these characteristics correspondingly, which makes Children's debut even more of a success.

Now, children, go out there, have courage to be honest, and share your hearts with the world! God Bless!

<3, K†ulu

Pain of Salvation - Entropia

Technique with Soul and Passion

Ladies and gentlemen, let me introduce you to one of the most impressive debuts I have ever encountered: Entropia by Pain of Salvation. Despite being a debut, Entropia sounds very mature and pretty much shows what Pain of Salvation stands for as a band. Moreover, I would consider this one of the essential progressive metal albums, especially for introduction to the genre. Seriously, all the elements are there and at the highest level.

Not only do we have complex song structures, with all the stamps of prog like shifting heavy and acoustic parts, odd time and changing signatures, syncopation, polyrhythms, a concept story told (sung) by one of the most emotive voices in metal, but also simply great riffs and solos that one will remember. This means that Pain of Salvation are able show their musical proficiency without going into self-indulgent show-off. What more can ask from a prog band? How about some jazz and funk? Yes, sir, and it sounds great.

In fact, Entropia is very diverse. Crushing juggernauts like the opener are followed by drum-and-sample-based interlude "Welcome to Entropia" or a fully acoustic song like "Oblivion Ocean" and the closer "Leaving Entropia" or how about the bass-driven intro into the short "Circles?" The vocals here are lacking absolutely nothing and range from sentimental calm singing and emotional utterances to deep low notes to aggressive or even high-pitched desperate bellows. What really matters though is that Daniel Gidenlow, it seems, puts his whole soul into both his music and singing, and that is why Entropia, despite being a debut, sounds so impressive: because it is daring and sincere in addition to being a piece of well-composed and -performed music. The obvious Dream Theater influences are heard, but if there was a great way to incorporate them into one's music, Pain of Salvation just did it right on Entropia.

If this is your introduction to Pain of Salvation or maybe even progressive metal, by all means start your further acquaintance by listening to this very album.

Magnus - Magnus

Muddy the Riff Monster

Magnus are part of the underground scene in Fort Worth, TX. There is a tragic story behind the music on this album as the original guitarist/vocalist passed away in 2003, and the band went on hiatus till 2007. His demo vocal recordings can still be heard along with the vocals of Kenneth Thompson, who also plays the bass.

Now to the music itself...

Magnus' self-titled is a riff-based juggernaut with pounding bass and groovy restless drumming. The overall sound is very misleading: the production seems somewhat garagey, but somehow every component is still very clear and apparent, especially the bass, which stands out in a very subtle way. To describe Magnus’ self-titled, two words are really needed: riff storm. And indeed, the mighty riff is in the heart of this release… the mighty ever-changing, ever-shifting riff.

Overall there is a lot of sludgy groove, which is just fun listening to, but it’s not all that simple. The tracks are quite dynamic and even neurotic in the way the parts change each other, but at the same time Magnus do not go over the top with technicalities making them very listenable and easy-going. The exception would be the last track, which builds up for five minutes and only then bursts into a chaotic, psychedelic and also, in some oxymoronic way, soothing delirium. The rare occasions, on which vocals appear, could be described as shrieks of a desperate madman, which complement the sludgy atmosphere in a most suitable way.

To listen to the album, go by this link and behold the rise of the riff-monster.

The band has changed the name to Unraveler. Follow them on Facebook.

Echoes - Nature|Existence

Amazing debut from Venezuela

Echoes' Nature|Existence is simply an epitome of prog, which reminds one of the numerous great prog metal bands: Dream Theater, Pain of Salvation, Riverside, Symphony X, Evergrey etc.; nevertheless, one does not get the feeling of stale imitation. These guys are amazing composers, who have collaborated with talented vocalists to create this epic stellar monster, with songs that will not leave you indifferent: great instrumentals and tunes with deep emotional vocals. If you somehow missed Demonic Tutor's review of the album, do yourself a favor and check it out, and then get hold of this piece of art!