Oddland - The Treachery of Senses

Кручу-верчу, запутать хочу... но не получается

Oddland - нова прогресивна група з Фінляндії. 2012 року вони виграли конкурс Suomi Metal Star, і в якості нагороди підписали контракт з лейблом Century Media. Їхній дебютний альбом The Treachery of Senses зміксував сам Ден Свано (це друга частина нагороди). Про цей альбом і хотів розповісти.

Сучасний прогресивний метал найвищого ґатунку - так би я описав цей альбом однією фразою. Тепер розкладу. Чому сучасний? Тому, що музика в певному смислі дуже технічна, поліритмічна і має легкі натяки зараз популярного djent-у. Залишок рецензії посвячу, чому ж альбом є найвищого ґатунку.

Я люблю збалансовані роботи, ті платівки, які не будуються повністю на якомусь одному елементі. Це взагалі характеризує мій музичний смак: який би то стиль не був, мені потрібна, як мінімум, ясна мелодика. Не дуже цікаво, наприклад, коли трешняк надто одноманітно опирається на брутальність чи швидкість. Хочеться, щоб у рамках якоїсь музичної концепції чи ідеї прослідковувалась хоч якась структура і гармонія (навіть коли в самій концепції лежить дисгармонія). Веду я до того, що коли включиш The Treachery of Senses, то в очі обов'язково кинеться "навернутість" музики: всі ці синкопи, місцями просто неймовірна "мульти-поліритмія" (це коли, наприклад, на приспівах "Still the Spirit Stays", ритм-гітара, барабани і бас грають одне, соло-гітари, друге, а вокаліст співає ніби-то щось зовсім своє), але... є як мінімум одне але. Всі ці навороти абсолютно зрозумілі, тобто від них ні скільки не болить голова і їх відносно легко переварити. Як в них так вийшло?

Ну, по-перше це не трешняк, а прогресивний метал, а ці суомські парубки видно писали пісні після фінської сауни, трошки заспокоївшись, тому в основному пісні граються в середньому темпі, будуються на певній мелодії і володіють певною психоделічно-заворожуючою атмосферою. Досягають вони цього, повторюючи свої технічні й обривисті гітарні партії, а також і завдяки тягуче зіграним, прямо постеленим на ритм-гітару, сольним секціям. Варто відмітити, що соло-гітари взагалі багато, і вона дуже збагачує пісні. Самі соляки зустрічаються нечасто, але ті, які з'являються, також заслуговують уваги. Велику роль грають насичені поліритмічні барабанні партії - їх дійсно цікаво слухати, особливо в поєднанні місцями дуже технічною ритм-гітарою. Належне потрібно віддати й емоційному вокалу-баритонові Сакарі Оянена, який володіє глибиною і силою, які нагадують самого Даніела Гілденлоу з Pain of Salvation. Часто саме вокальна лінія надає пісні гармонії і структури. Взагалі сама структура пісень не така складна, як ті складні ритмічні партії, які Oddland вдається в цю структуру вкласти, а навіть коли і розмір пісні складний, то мелодика і справжній кач робить її легкою. Це як пісня "Money" Pink Floyd: більшість пісні написана в 7/8, а всім вона подобається і слухається легко.

По-друге, альбом просто прекрасно записаний. Чути все: кожний удар по кожному барабану, обидві гітари, бас досить ясно прослуховується на спокійніших моментах, але губиться в важкості гітар. Звук, хоч і чистий, але не пере-шліфований, а навпаки дуже об'ємний, музика дихає, аж виривається з навушників. Тому тут треба просто аплодувати маестро Дену Свано.

Як висновок, можна сказати, що Oddland змогли успішно поєднати технічно вимогливий матеріал з мелодійною складовою і створили один з найкращих прогресивних альбомів 2012 року. Вони не переграли і не недограли, а як раз змогли показати свої навички, здивувати цікавістю пісень і навіть зуміли створити свій власний звук уже на дебютному альбомі. Рекомендую The Treachery of Senses усім любителям жанру, а також усім тим, хто любить музику з невеличкими "наворотами". І взагалі це кращий дебютний альбом 2012 року.

Änglagård - Viljans Öga

Цепануло

Давненько меня ничего так не цепляло, именно цепляло: когда прослушиваешь один альбом, и появляется какая-то связь с этими музыкантами. И хочется найти первый, второй альбом и убедиться, что это "оно": еще одна группа, которую понимаешь, которая делает музыку, которая особым образом откликается в душе. Подобное у меня было только раз, с группой Coroner. Я слушал их Mental Vortex раньше, но что-то в какой-то момент кликнуло, потом послушал их первый альбом: первая песня, первый рифф - и я понял, что именно так я вижу треш.

Вот что-то подобное, я чувствую (но пока на 100% не уверен), у меня случилось со шведской прог рок группой Anglagard. Открыл я их благодаря прог архивам, где их новый альбом был №1 в ТОП - 2012. Как-то разок послушал, но особо не понял тогда, а вот вчера я прозрел просто, хотя сейчас на третьем прослушивании я еще больше прозреваю.

Мне безумно нравится звук: всё настолько четко и чистенько сделано, а этот бас такой жирный и ясный, чувствуется аж как струны колеблются, но вот чем я больше всего восхищаюсь, так это баранами. Маттиас Олссон очень смачно барабанит и в то же время технично и с наворотами, но без лишнего - с душою, со вкусом, и даже по-джазовому. Ну, и, конечно, должен упомянуть идеальный звук малого барабана. Такое я разве, что у Opeth слышал. В общем, бас вместе с барабанами создают насыщенную, "густую", местами психоделичную атмосферу.

Присутствуют также гитара, (любимый инструмент прог рокеров) флейта, саксофон, ну и конечно же, пианино. На духовых инструментах, между прочим, женщина играет. Играют также гости на виолончели и разнообразных духовых. С 1994 года Viljans Öga - первый альбом этих замечательных шведов.

Что же они, собственно, играют? Их относят к симфо-прогу, арт-року или авангарду, и в общем всем этим жанрам они соответствуют (если Pink Floyd к арт-року относить). Меня привлекает, кроме, конечно, их связности и мелодичности, именно авангардная сторона. Они вообще напоминают мне Frogg Café. Они умеют спокойно и долго подводить к главной теме песни, а потом опять отступать в спокойные атмосферные пассажи, а потом напасть на слушателя сумасшедшым (или маниакальным) гитарным риффом параллельно с флейтой, сложно-ритмичным басом и барабанами... а потом опять обыгрывать красивые мечтательные мелодии. Чувствуется ранний King Crimson, с которым я, должен признаться, пока слабо знаком (но даже мне чувствуется), и Yes, но, вообще, если верить тем же прог архивам, то группа и создавалась, чтобы возродить звук этих двух классических проговых команд и им подобных.

Если любите красивую, но местами, "ненормальную" музыку, то вам сюда, и стоит послушать первых два альбома тоже думаю.

Opeth - Heritage

Carpe Diem!

 

I can't help but admire Opeth, especially the brave genius of Mikael Akerfeldt that stands behind its creative force, and Heritage is its latest embodiment. It sounds like nothing that Opeth has ever done and at the same time it is everything. The form is very different, but the content is full of undeniably Opethian spirit. As the band members have numerously mentioned, the new album is a musical heritage, not only of Opeth's past achievements, but also the music that Mikael likes, e.g. the evident presence of 70's prog and classic rock and, as others have noted, Swedish folk music, which I am not yet familiar with.

This new child of Opeth is not a perfect album, but it is a blow of fresh air; it is daring. One must be free indeed to delete forever two ready songs similar in style to Watershed (and that's what Mikael did) and yield himself to what one's heart is telling him. Free, daring, and independent, this is what this album is, but also utterly original and surprising.

It will take a few spins to start appreciating Heritage, but those spins will take one on an exiting journey. Yes, it will hurt a little at the beginning, but once the mind opens, an entire new world will unravel to discover and explore. Dare to do it.