Oddland - The Treachery of Senses

Кручу-верчу, запутать хочу... но не получается

Oddland - нова прогресивна група з Фінляндії. 2012 року вони виграли конкурс Suomi Metal Star, і в якості нагороди підписали контракт з лейблом Century Media. Їхній дебютний альбом The Treachery of Senses зміксував сам Ден Свано (це друга частина нагороди). Про цей альбом і хотів розповісти.

Сучасний прогресивний метал найвищого ґатунку - так би я описав цей альбом однією фразою. Тепер розкладу. Чому сучасний? Тому, що музика в певному смислі дуже технічна, поліритмічна і має легкі натяки зараз популярного djent-у. Залишок рецензії посвячу, чому ж альбом є найвищого ґатунку.

Я люблю збалансовані роботи, ті платівки, які не будуються повністю на якомусь одному елементі. Це взагалі характеризує мій музичний смак: який би то стиль не був, мені потрібна, як мінімум, ясна мелодика. Не дуже цікаво, наприклад, коли трешняк надто одноманітно опирається на брутальність чи швидкість. Хочеться, щоб у рамках якоїсь музичної концепції чи ідеї прослідковувалась хоч якась структура і гармонія (навіть коли в самій концепції лежить дисгармонія). Веду я до того, що коли включиш The Treachery of Senses, то в очі обов'язково кинеться "навернутість" музики: всі ці синкопи, місцями просто неймовірна "мульти-поліритмія" (це коли, наприклад, на приспівах "Still the Spirit Stays", ритм-гітара, барабани і бас грають одне, соло-гітари, друге, а вокаліст співає ніби-то щось зовсім своє), але... є як мінімум одне але. Всі ці навороти абсолютно зрозумілі, тобто від них ні скільки не болить голова і їх відносно легко переварити. Як в них так вийшло?

Ну, по-перше це не трешняк, а прогресивний метал, а ці суомські парубки видно писали пісні після фінської сауни, трошки заспокоївшись, тому в основному пісні граються в середньому темпі, будуються на певній мелодії і володіють певною психоделічно-заворожуючою атмосферою. Досягають вони цього, повторюючи свої технічні й обривисті гітарні партії, а також і завдяки тягуче зіграним, прямо постеленим на ритм-гітару, сольним секціям. Варто відмітити, що соло-гітари взагалі багато, і вона дуже збагачує пісні. Самі соляки зустрічаються нечасто, але ті, які з'являються, також заслуговують уваги. Велику роль грають насичені поліритмічні барабанні партії - їх дійсно цікаво слухати, особливо в поєднанні місцями дуже технічною ритм-гітарою. Належне потрібно віддати й емоційному вокалу-баритонові Сакарі Оянена, який володіє глибиною і силою, які нагадують самого Даніела Гілденлоу з Pain of Salvation. Часто саме вокальна лінія надає пісні гармонії і структури. Взагалі сама структура пісень не така складна, як ті складні ритмічні партії, які Oddland вдається в цю структуру вкласти, а навіть коли і розмір пісні складний, то мелодика і справжній кач робить її легкою. Це як пісня "Money" Pink Floyd: більшість пісні написана в 7/8, а всім вона подобається і слухається легко.

По-друге, альбом просто прекрасно записаний. Чути все: кожний удар по кожному барабану, обидві гітари, бас досить ясно прослуховується на спокійніших моментах, але губиться в важкості гітар. Звук, хоч і чистий, але не пере-шліфований, а навпаки дуже об'ємний, музика дихає, аж виривається з навушників. Тому тут треба просто аплодувати маестро Дену Свано.

Як висновок, можна сказати, що Oddland змогли успішно поєднати технічно вимогливий матеріал з мелодійною складовою і створили один з найкращих прогресивних альбомів 2012 року. Вони не переграли і не недограли, а як раз змогли показати свої навички, здивувати цікавістю пісень і навіть зуміли створити свій власний звук уже на дебютному альбомі. Рекомендую The Treachery of Senses усім любителям жанру, а також усім тим, хто любить музику з невеличкими "наворотами". І взагалі це кращий дебютний альбом 2012 року.

Mastodon - Crack the Skye

Шедевр

Нечасто выходят альбомы, которые называешь шедеврами. Выпускаются «классные», «крутые», «интересные», «сильные» и т.д., но вот шедевром в основном можно назвать один релиз за год, и то это у кого какие критерии. Вот Crack the Skye группы Mastodon в моем сердце титул шедевра именно и завоевал. Завораживающий и брутальный, тонкий и сокрушающий, легкий и замысловатый – такими почти оксюморонами можно описать этот альбом. Mastodon сумели совместить тяжеленький и качевый стоунер с определяющей этот альбом психоделичностью и уместить их в не такие уж простые, но и не такие уж бездушные проговые структуры. 

Одним из заметных качеств шедевральных альбомов есть то, что каждая песня имеет каку-то определяющую, отличительную черту, каждая несет свой характер. То же можно услышать на Crack the Skye: “Oblivion” завораживает с первых же нот и создает соответствующую атмосферу на весь альбом; “Divinations” развлекает более веселым подходом и «серферским» соляком; “Quintessence” продолжает начатое первым трэком колдовство и развивает его запутанными переплетенными гитарно-барабанными нитями, но всё же включает более оптимистично звучащий припев; “The Czar”, десятиминутное повествование о Григории Распутине, эпически подытоживает первую половину альбома своей разнообразностью, психоделичностью, и прекрасным блюзовым соляком; “Ghost of Karelia” продолжает завораживать: техничностью и захватывающими барабанными партиями вначале и вконце в песни, но более вязкой думовой атмосферой посередине; одноименный трэк “Crack the Skye” содержит, пожалуй, самый тяжелый рифф (и какой рифф!) на всём альбоме, а также так хорошо вписывающийся грандиозно мрачный и зловещий вокал Скотта Келли из Neurosis, и к тому же пару отличных соло; альбом завершает 13-минутный многоглавый монстр “The Last Baron”, песня, которая, по сути, объединяет все вышеупомянутые аспекты альбома, но, как бонус для любителей прога, содержит коротенький экскурс в эксцентричный стиль 70-тых а-ля “YYZ” группы Rush. Ничего подобного мастодонты раньше не писали.

Очень трудно найти какие-то недостатки на Crack the Skye. Можно даже сказать, что этот альбом идеален во всем: нетривиальными структурами песен, интересными музыкальными идеями и концепцией альбома, меняющимися размерами и темами, разнообразными вокальными партиями, исполняемыми тремя членами группы, отличными риффами и соляками, безупречной записью и пост-продакшном. Crack the Skye – это не просто четвертый альбом Mastodon. Это музыкальное творение, обладающее неописуемой связанностью и смыслом. Когда слушаешь такие альбомы, как Crack the Skye, то кажется, что слушаешь что-то очень важное, неземное даже, как будто сам Бог продиктовал музыкантам все партии и слова, и просто радуешься, что такая музыка была написна! Да, всё это субъективно, я поэтому и написал вначале, что именно в моем сердце этот альбом завоевал титул шедевра (хотя во многих-многих других тоже). Тем не менее, я убежден, что каждый человек, любящий тяжелую музыку, уделив этой работе достаточно времени, увидит в ней ту гениальность, которую в ней вижу я.

Pain of Salvation - Entropia

Technique with Soul and Passion

Ladies and gentlemen, let me introduce you to one of the most impressive debuts I have ever encountered: Entropia by Pain of Salvation. Despite being a debut, Entropia sounds very mature and pretty much shows what Pain of Salvation stands for as a band. Moreover, I would consider this one of the essential progressive metal albums, especially for introduction to the genre. Seriously, all the elements are there and at the highest level.

Not only do we have complex song structures, with all the stamps of prog like shifting heavy and acoustic parts, odd time and changing signatures, syncopation, polyrhythms, a concept story told (sung) by one of the most emotive voices in metal, but also simply great riffs and solos that one will remember. This means that Pain of Salvation are able show their musical proficiency without going into self-indulgent show-off. What more can ask from a prog band? How about some jazz and funk? Yes, sir, and it sounds great.

In fact, Entropia is very diverse. Crushing juggernauts like the opener are followed by drum-and-sample-based interlude "Welcome to Entropia" or a fully acoustic song like "Oblivion Ocean" and the closer "Leaving Entropia" or how about the bass-driven intro into the short "Circles?" The vocals here are lacking absolutely nothing and range from sentimental calm singing and emotional utterances to deep low notes to aggressive or even high-pitched desperate bellows. What really matters though is that Daniel Gidenlow, it seems, puts his whole soul into both his music and singing, and that is why Entropia, despite being a debut, sounds so impressive: because it is daring and sincere in addition to being a piece of well-composed and -performed music. The obvious Dream Theater influences are heard, but if there was a great way to incorporate them into one's music, Pain of Salvation just did it right on Entropia.

If this is your introduction to Pain of Salvation or maybe even progressive metal, by all means start your further acquaintance by listening to this very album.

Nevermore - This Godless Endeavor

Serious music

The words that keep coming back to me when I try to describe Nevermore's sixth album are "serious music." Be it vocals, music itself or the lyrics, everything projects a very non-trivial and profound character. And indeed this whole piece of art screams “Something is really wrong with our world.” Look at the grey album cover art with the little girl, suspicious look in her face. Take some of the lyrics:

The media loves the latest tragic suicide
They exploit it, then package it and profit from the people who die
Look at the world, look at the hell, look at the hate that we've made
Look at the final product, a world in slow decay

or

Why do we live this way?

Why do we have to say

The things that subvert the minds of youth?

Very straight-forward and clear those lyrics are, and it is good that some people speak about the condition humanity finds itself in. Warell Dane’s customary emotional utterances combined with angry half-growls work well to convey those apocalyptic desperate messages. Then think of the music, which not only kills but also completes the whole picture resulting in a very thematic release and one of the most consistent ever. The guitar work is in the heart of This Godless Endeavor (just like any other Nevermore album), and it is pretty much flawless. There is everything here: complex rhythms, acoustic guitars, technical skill, catchy hooks, and unbelievable soloing. One will also hear a lot of variety, with different tempos and approaches being used to support the vocals or create instrumental bridges: through fast, shred-like riffs and arpeggiated passages or just simple chord progressions, but sometimes also dissonant note sequences.

The main thing is that the music, lyrics, and vocals work together and complement each other to create an eerie atmosphere and project that serious mood, which not only makes one stop and contemplate a little about life, but also thoroughly admire ­– not just have fun with – the powerful artistic expression and musical accomplishment, which Nevermore has crafted with This Godless Endeavor.

Magnus - Magnus

Muddy the Riff Monster

Magnus are part of the underground scene in Fort Worth, TX. There is a tragic story behind the music on this album as the original guitarist/vocalist passed away in 2003, and the band went on hiatus till 2007. His demo vocal recordings can still be heard along with the vocals of Kenneth Thompson, who also plays the bass.

Now to the music itself...

Magnus' self-titled is a riff-based juggernaut with pounding bass and groovy restless drumming. The overall sound is very misleading: the production seems somewhat garagey, but somehow every component is still very clear and apparent, especially the bass, which stands out in a very subtle way. To describe Magnus’ self-titled, two words are really needed: riff storm. And indeed, the mighty riff is in the heart of this release… the mighty ever-changing, ever-shifting riff.

Overall there is a lot of sludgy groove, which is just fun listening to, but it’s not all that simple. The tracks are quite dynamic and even neurotic in the way the parts change each other, but at the same time Magnus do not go over the top with technicalities making them very listenable and easy-going. The exception would be the last track, which builds up for five minutes and only then bursts into a chaotic, psychedelic and also, in some oxymoronic way, soothing delirium. The rare occasions, on which vocals appear, could be described as shrieks of a desperate madman, which complement the sludgy atmosphere in a most suitable way.

To listen to the album, go by this link and behold the rise of the riff-monster.

The band has changed the name to Unraveler. Follow them on Facebook.

Opeth - Heritage

Carpe Diem!

 

I can't help but admire Opeth, especially the brave genius of Mikael Akerfeldt that stands behind its creative force, and Heritage is its latest embodiment. It sounds like nothing that Opeth has ever done and at the same time it is everything. The form is very different, but the content is full of undeniably Opethian spirit. As the band members have numerously mentioned, the new album is a musical heritage, not only of Opeth's past achievements, but also the music that Mikael likes, e.g. the evident presence of 70's prog and classic rock and, as others have noted, Swedish folk music, which I am not yet familiar with.

This new child of Opeth is not a perfect album, but it is a blow of fresh air; it is daring. One must be free indeed to delete forever two ready songs similar in style to Watershed (and that's what Mikael did) and yield himself to what one's heart is telling him. Free, daring, and independent, this is what this album is, but also utterly original and surprising.

It will take a few spins to start appreciating Heritage, but those spins will take one on an exiting journey. Yes, it will hurt a little at the beginning, but once the mind opens, an entire new world will unravel to discover and explore. Dare to do it.

Echoes - Nature|Existence

Amazing debut from Venezuela

Echoes' Nature|Existence is simply an epitome of prog, which reminds one of the numerous great prog metal bands: Dream Theater, Pain of Salvation, Riverside, Symphony X, Evergrey etc.; nevertheless, one does not get the feeling of stale imitation. These guys are amazing composers, who have collaborated with talented vocalists to create this epic stellar monster, with songs that will not leave you indifferent: great instrumentals and tunes with deep emotional vocals. If you somehow missed Demonic Tutor's review of the album, do yourself a favor and check it out, and then get hold of this piece of art!